flag Судова влада України

Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел

Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46

Судова практика в українському правосудді

14 червня 2013, 11:50

Як відомо, право не завжди встигає за змінами в суспільстві, особливо коли суспільні відносини змінюються надто швидко. Ми з вами живемо в епоху високих технологій та майже революційних змін у всіх сферах життя. Окрім цього Україна як молода держава, яка до того ж сформувалася на базі тоталітарної системи управління, має пройти не тільки складний шлях до правової держави з ринковою економікою, а й привести всю законодавчу базу до європейських і світових стандартів. Не останню роль у цьому процесі відіграє судова система, яка безпосередньо застосовує норми законів до спірних ситуацій. Саме якість правосуддя є визначальним фактором у віднесенні держави до зразкових демократій.



Роль і місце судової практики



На сьогодні західноєвропейська традиція відстоює думку про те, що суддя має право на створення судового прецеденту і таким чином може безпосередньо виступати в ролі регулятора суспільних відносин. В умовах глобалізації та розвитку інтеграційних процесів спостерігається взаємопроникнення англосаксонської та романської правових систем. Так, у країнах, для яких характерним є прецедент, збільшується питома вага статутного права, а в континентальній правовій сім’ї підвищується роль прецеденту. Зокрема, і в Україні із набуттям чинності Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. не перестають точитися дискусії щодо застосування рішень Європейського суду з прав людини як джерела права, адже фактично цим Законом було офіційно визнано наявність елементів прецеденту в українській правовій системі.

Слід зазначити, що в цілому судова практика зводиться не лише до правотворчості, а й до діяльності щодо тлумачення норм права та правозастосування. Таким чином, якщо судовий прецедент створюється на підставі лише одного рішення, то судова практика формується поступово, тобто певна правова конструкція того чи іншого правила (поведінки в певних суспільних відносинах) має повторитися не один раз у декількох рішеннях з аналогічних відносин. У цьому разі легітимність такої правової поведінки забезпечується багаторазовим застосуванням одних і тих самих правил у рішеннях різних судів.

Особливістю судової практики є те, що вона здатна швидше регулювати суспільні відносини, аніж законодавча гілка влади, де процес прийняття нормативних актів займає достатньо багато часу. Крім того, досконалих законів не існує, адже передбачити всі можливі конфліктні ситуації у процесі застосування тих чи інших норм просто неможливо. У цій ситуації саме судова практика розкриває, поглиблює і конкретизує зміст норми, яка застосовується в конкретних правовідносинах. Саме тому будь-який практикуючий юрист постійно звертається до правових позицій, які вироблені саме судовою гілкою влади.

Одним з основних завдань судової практики є забезпечення вирішення конфлікту у відповідності із принципом верховенства права і таким чином надати захист тим правам, щодо яких відсутнє законодавче регулювання. Як наслідок, суд створює нові норми права (загальнообов’язкові правила поведінки), що застосовуються під час вирішення справи за аналогією права або аналогією закону і підтримуються з боку держави.

Тому не дивно, що науковці в області права та юристи-практики відстоюють застосування судової практики як джерела права. Так, вони наводять низку аргументів серед яких, зокрема:

– передбачене законом право суду визнавати недійсними нормативно-правові акти;

– заповнення правових прогалин;

– будь-яке судове рішення конкретизує положення законодавства, адже воно має бути обґрунтоване та вмотивоване для того, аби сторони спору були певні в об’єктивності та справедливості прийнятого рішення;

– рішення суду можуть не тільки уточнювати норми права, а й змінювати їх, якщо вони більше не відповідають реальним відносинам, які виникли на момент прийняття такого рішення.

На жаль, для України характерна неузгодженість судової практики, яка, у свою чергу, породжує неоднакове застосування норм матеріального та процесуального права. Досить часто зустрічаються випадки, коли за наявності усталеної практики та чіткої правової позиції судів вищих інстанцій суд першої інстанції може прийняти непередбачуване та суперечливе рішення в доволі типовій ситуації. Це породжує численні звернення до Європейського суду з прав людини як останньої інстанції в пошуку справедливості, а також підриває довіру населення до судової гілки влади та системи правосуддя в цілому. Аналіз рішень Європейського суду з прав людини щодо України свідчить не стільки про недосконалість вітчизняного законодавства, скільки про несистемність застосування норм права судами України. Слід зазначити, що Європейський суд з прав людини у своїх рішення посилається на вітчизняну судову практику, а отже, бере до уваги правові позиції вітчизняних судів при вирішення справ щодо порушення Україною норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

На жаль, навіть цей факт не зменшує кількість типових порушень із боку України. Загальновідомим є той факт, що багато звернень до Європейського суду з прав людини є однотипними, таким чином, проблема єдиної правозастосовної практики є нагальною для сучасної України. Можливим рішенням у цій ситуації є впровадження у вітчизняне законодавства норм, які б зобов’язали судів нижчих інстанцій дотримуватись у своїх рішеннях правових позицій судів вищих інстанцій.



Забезпечення єдності судової практики ВСУ



Із моменту прийняття Закону «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 р. в Україні спостерігається розбалансованість судової системи та конкуренція між вищими судовими інстанціями. Так, на підставі положень зазначеного Закону Верховний Суд України (далі – ВСУ) було позбавлено функцій роз’яснення законодавства та формування узагальненої практики всіх рівнів, на яку опиралися як науковці, так і практикуючі юристи й адвокати. Тобто наразі в Україні немає єдиного авторитетного органу судової влади, який би своїм рішенням створював єдині правила застосування норм законодавства в аналогічних ситуаціях і гарантував би їх однакове застосування через обов’язковість цих рішень для всіх судів нижчих інстанцій.

Окрім цього деякі науковці зазначають, що забезпечення єдності судової практики залежить і від здійснення ВСУ функцій касаційної інстанції. Зокрема, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) розглядає справи в порядку допуску до провадження ВСУ. Такий алгоритм викликає багато нарікань і є доволі дискусійним. Та найбільш проблемним у цьому аспекті є відсутність можливості у ВССУ допуску до провадження ВСУ заяв, які стосуються перегляду справ у зв’язку з неоднаковим застосуванням процесуальних норм права або у зв’язку із заявою осіб, які не були допущені до участі в розгляді справи судом першої або ж апеляційної інстанції. Таким чином, ВСУ не має змоги сформувати позицію щодо досить широкого кола питань, що стосуються застосування саме процесуального закону, що в умовах розвитку правової держави та узгодження законодавства, у тому числі і процесуальних законів, зі стандартами Європейського союзу є просто неприпустимим, адже деякі питання мають бути врегульовані винятково вищою судовою інстанцією країни.

Також ВСУ переглядає справи в разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикцію якої визнано Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань під час розгляду справи українським судом. До цієї категорії справ, як відомо, належать рішення Європейського суду з прав людини щодо України. Тож ВСУ як основний суб’єкт взаємодії між Європейським судом і національними судами міг би забезпечувати єдність судової практики у справах, щодо яких існує значний процент звернень до європейської судової інституції («справи-клони»). Це сприяло б не тільки зменшенню звернень до Європейського суду з прав людини, а й запровадило б ще один механізм імплементації європейських стандартів у сфері захисту прав людини.

Таким чином, якщо розглядати судову практику системно, неможливо не помітити яку важливу роль вона відіграє не тільки для професійних юристів та суддівського корпусу, а й для правової системи країни в цілому. Саме єдність і системність судової практики сприяє зміцненню законності та правової культури, адже її широке застосування створює одноманітність тлумачення законів та гарантує передбачуваність результатів у типових конфліктах.



Ольга ЧЕКОТОВСЬКА

Джерело: ukrjustice.com.ua